"Берегти те, що є, і розвиватись": як змінюється Київ у порівнянні з іншими великими містами світу (інфографіка)

Як розвивається Київ у порівнянні з іншими мегаполісами
1393 21.01.2019 в 08:11

Київ росте, як підліток без нагляду – швидко й непрогнозовано. Місто тягнеться вгору, його обсипає висотками, як обличчя підлітка прищами. Тримається тільки Поділ та центр поблизу Хрещатика. Все-таки заборонено зводити багатоповерхівки у центрі. Але й тут трапляються винятки.

Перевага успішного міста – у спілкуванні. Ви вранці вийшли з дому і протягом дня мимохідь поговорили з багатьма цікавими людьми. Ці розмови надихнули вас на нову ідею, яка спала на думку перед сном. А гарні ідеї – це гроші. До того ж, людина – істота соціальна, і дружнє спілкування з іншими дає їй відчуття щастя. Тому “просунуті” міста, такі як Барселона, організовують свій простір таким чином, щоб люди більше спілкувалися.

Київ чимось схожий на Нью-Йорк кінця 19-го століття, коли місто будувалося без жодних обмежень. У нас теоретично є містобудівні правила і навіть Генплан, але на практиці – частково через корупцію, частково через слабку судову і правоохоронну системи – компанії будують там, де змогли вхопити ділянку. І зводять стільки поверхів, скільки зможуть. Адже собівартість метру у висотці менша, ніж в іншому житлі.

Зрештою, в Нью-Йорку запровадили купу різноманітних правил щодо того, як, де і що можна будувати, бо місто таки для людей, а не для прибутків продавців нерухомості. І тепер Нью-Йорк – це ніби Київ навиворіт. Відоме, як столиця хмарочосів, насправді місто високе лише в центрі. Щільно й високо забудували частину Мангеттену, а житлові квартали – переважно дво- або триповерхові.

БОРОТЬБА ЗА ОБМЕЖЕНИЙ ПРОСТІР
Як правило, у кожному мегаполісі є три групи, котрі постійно змагаються одна з одною, впливаючи таким чином на його розвиток.

Перша – це мешканці «з діда-прадіда»: вони мають тут нерухомість, часом і не одну, іноді її здають в оренду. Вони не дуже люблять «понаїхавших» і завжди проти нових будівництв. Для них, крім дискомфорту, це означає ще й зниження орендної плати.

Друга – це, власне, приїжджі. Міста в усьому світі ростуть, бо активніша економіка притягує десятки тисяч нових людей. Вони й створюють попит на нове житло, а будівельники правдами та неправдами його задовольняють. Є міста, де нових будинків майже не будують – приклад, про який багато пише світова преса, це Сан-Франциско. В результаті ціни на оренду житла надзвичайно високі, частина людей, котрі раніше орендували квартири, стали безхатьками, а на центральних вулицях міста, як пише The Economist, все більше людських екскрементів.

Третя сила – це міські активісти з лівим світоглядом, які борються проти забудови, за збереження парків, за пішохідні зони й інші вишеньки на торті міста. Суспільний простір для них важливіший, ніж розвиток бізнесу й задоволення попиту.

Всі ці групи є й у Києві. Та якщо в Сан-Франциско майже не будують, то в Києві немає такого місця, де не могло б початися будівництво, як правило, висотної багатоповерхівки. Це інша крайність.

Популярна нині містобудівна теорія переконує, що невисокі будинки зручніші для життя, ніж висотки. Оптимальна висота для людського комфорту – максимум сьомий поверх, звідки ще можна розгледіти силуети перехожих, впізнати знайомого. Урбаніст (фахівець, який займаються плануванням міст) Григорій Мельничук стверджує: “Що нижче живе людина, то більше шансів, що вона спілкуватиметься з сусідами й дбатиме про спільний простір унизу”. Детальніше про цей принцип читайте тут.

Вище 10-го поверху колір будинку починає змінюватися. 

Київ


Берлін


Нью-Йорк


Бухарест


Варшава

У ВИСОТУ ЧИ В ШИРИНУ?
Подивіться на карту Києва – і ви побачите, що в адміністративних межах міста столиця має багато вільної землі й може розростатися в ширину, а не у висоту. Але це дорожче: нові шляхи, нові комунікації, довші лінії транспорту. Іноді – вирубка лісів. При такому розвитку нові квартири будуть дорожчими, ніж ті, які зараз пропонуються у висотках. З точки зору поточних витрат та економії ресурсів краще рости вгору. Але якщо ми дбаємо про приємне й комфортне місто для життя, яке приваблює таланти, то краще рости в ширину, хоч це й дорожче. Будь-який стартапер може мати однакові доходи і в Києві, й у Берліні – тож житиме там, де комфортніше. Та й дорожче житло, ймовірно, триматиметься в ціні чи дорожчатиме, а дешеве має шанси стати ще дешевшим.

Є теорія, яка переконує нас у тому, що багатоповерхові житлові квартали з часом ризикують перетворитися у небезпечні кримінальні гетто. Натомість правильно організований простір створює соціальні зв’язки, які сприяють адекватній поведінці.

Нинішні діти стануть дорослими, й так влаштоване життя, що частина з них не буде надто успішною в житті, сидітиме вдома, питиме, вживатиме наркотики та шастатиме дворами у спортивних штанах. Будинок великий, соціальних зв’язків між мешканцями немає, ніхто нікого не знає, гальм для хулігана не існує.

Григорій Мельничук пояснює: “У висотках, надто у спальних районах, власниками простору стають ті, хто не виїжджає щодня на роботу. Їх небагато, але достатньо, щоб сформувати вуличну банду. Людям, які провадять інший спосіб життя, стає некомфортно перебувати у спільному з ними просторі”.

Впливає також і планування будинку: навіть у висотках, де по 4-6 квартир на одному сходовому майданчику, менша вірогідність хуліганства – люди краще знайомі одне з одним.

Загалом, там, де мешканці менше спілкуються одне з одним, більша ймовірність різних злочинів.

Але перед купівлею помешкання люди здебільшого не читають містобудівні теорії, а з’ясовують ціну за квадратний метр житла. Дешевше – у висотках. За словами Антона Олійника, архітектора, який і проектує київські будинки, все, що потрібно забудовнику – це залити фундамент і штампувати поверхи за однаковими кресленнями.

Щоб перевірити як працює теорія, ми поїхали у два райони Києва з високими і низькими новобудовами.

ПОЗНЯКИ
Висотка
Микола Іванович мешкає в одному з таких клонованих поверхів на Позняках, у новій і недорогій багатоповерхівці. Січневого пообіддя він вигулює у дворі свого будинку, що на Драгоманова 2б, йоркширського тер’єра Кулю. Заодно читає вивіски на аптеках і стоматологічних кабінетах, на перукарнях і кафе.

“Якщо постійно на таке дивитися, то можна подумати, що людина народилася, щоб підстригтися, поголитися, випити, закусити – та й померти”, – міркує чоловік.

Проте Микола Іванович, як колишній військовий, трохи поїздив “по всьому колишньому Союзу” і повернувся з переконанням: людина все-таки створена для чогось більшого. Для нього це “більше” означало, що треба забезпечити житлом дітей. Тому він продав отриману по службі трикімнатну квартиру на Борщагівці, купив по квартирі сину й дочці, а сам із дружиною переїхав на Позняки. Батьківську місію виконав, але сам залишився незадоволеним.

Досі в його голосі звучить легка туга, коли згадує про Борщагівку.

“Зелено, буйно, симпатичненько. Каштанів стільки, що Хрещатик позаздрить! А тут що? – змахує рукою. – Мегаполіс!”

З того, яким роздратованим тоном пан Микола це каже, зрозуміло, що мегаполіси він не любить. На його думку, вони спонукають до рутини й роблять людину заручником банків та аптек.

Чоловік охоче спілкується з сусідами, щоправда, звузив своє коло до людей зі схожими інтересами: тими, хто, як і він, тримає собак. Сусідів у Миколи – як населення райцентру, з усіма не перезнайомишся. Чоловік оселився тут, бо дешевше. Це головна і єдина причина.

Як колишній інженер-будівельник, Микола береться оцінити будинок професійним оком. Вердикт такий: нема архітектурної гармонії, будинки спроектовані так, що один затіняє інший, сонце не потрапляє у вікна. Якби його воля, він не будував би вище шістнадцятого поверху, але оскільки на те немає його волі, то Микола витирає лапи собаки Кулі і зникає за дверима квартири.

Архітектор Антон Олійник розуміє нарікання пана Миколи. Хмарочоси, каже він, незручні – й не лише тому, що їхнім мешканцям треба підготуватися до нескінченних сусідських ремонтів, гамору та вщерть запаркованих дворів. Що буде з висотками за п’ятдесят років?

“Традиційні будинки на Подолі можуть по п’ять разів за своє існування змінювати призначення. Хмарочоси – це як неповороткі машини для проживання, жодної іншої функції у них нема”, – каже Олійник.

  
Київ, вулиця Драгоманова 2б

Не треба багато спілкування
Для тридцятирічної Яни, фінансового аналітика в декретній відпустці родом із Житомира, ціна помешкання на Позняках переважила всі інші аргументи проти: 40 тисяч доларів за двокімнатну квартиру.

Обідньої пори жінка бавиться з дитиною на майданчику. Щоб погуляти в дворі, їй треба спускатися з 24-го поверху. Але Яна не бачить проблеми в тому, щоб жити високо й у багатолюдді. Якщо зламається один ліфт, є ще два. А серед людей легше залишитися непомітною.

“Ніхто не обговорює: куди ви пішли, з ким. Набагато вільніше почуваєшся, ніж у маленьких будинках, де всі одне одного знають та готові вилити відро лайна на голову. Що менше про тебе знають, то більше спокою”.

Якщо ж Яні заманеться поспілкуватися з сусідами, достатньо зайти в один із численних вайбер-чатів: чат будинку, чат під’їзду, чат мам тощо.

Раніше Яна жила на Подолі – там, каже, нема всіх тих зручностей, до яких звикла сучасна людина: “Ашан”, різні дрібні магазини, розважальні центри, “щоб вийти в люди”.

Тетяна Сергіївна – сусідка Яни з будинку навпроти. Час від часу приїжджає до Києва з селища Баришівка, щоб поняньчити внука – немовля у візочку. Вона солідарна з Яною в тому, що людині не потрібно аж стільки спілкування, аби з огляду на це купувати дорожчу квартиру.

“Зараз же є, прости Господи, соцмережі. У групах що хочеш можна почитати: від того, в кого таргани завелися, до того, як себе консьєржка поводить”.

Єдина незручність – у Баришівці може поставити візочок під хатою, варити обід і одним оком поглядати на дитину. А тут вихід на прогулянку – ціла процедура: з візочком із 24-го поверху туди й назад. Хоч для загартованої сільською працею жінки це далеко не найважча робота.

Тисне бетоном
“Будиночок під лісом, курка закудкудахкала, собака загавкала. Взяла чашку кави, сіла на терасі й кайфуєш. Дитина поруч бавиться”, – Олена змальовує помешкання своєї мрії.

Помешкання її реальності – це “тут машини, там машини, між ними клаптик землі й ми там живемо”. Олена має на увазі квартиру на 16-му поверсі в будинку на Драгоманова, 8. Жити їй тут важко, бо “бетоном тисне на голову”.

Тож щойно трапляється нагода, жінка вирушає на дачу під Києвом, щоб п’ятирічна дочка мала де побігати й подихати свіжим повітрям. Дача робить життя на Позняках стерпним.

Жінка хвилюється про тутешніх дітей: коли вони виростуть із візочків, добре було б, аби всім знайшлися місця в дитсадках і школах. Це відома проблема масиву.

“За два роки перезнайомилися з сусідами. На пиво ввечері можна піти, на майданчику погуляти, дні народження дітей разом посвяткувати. Хто кого знає, між тими більше поваги”.

Будинки на Драгоманова, з мешканцями яких ми спілкувалися, умовно можна назвати соціально-доступним житлом. Хоч люди й купували їх за свої гроші, ці квартири – дуже дешеві. Цілком імовірно, що в майбутньому, коли діти виростуть і переселяться, а батьки постаріють, ці квартали зіткнуться з проблемами, характерними для бідних багатоповерхових кварталів: зростання злочинності, наркоманія, занедбання.

А ЯКЩО ЖИТЛО ДОРОЖЧЕ?
Але є й дорогі багатоповерхівки. Там теж мало сусідського спілкування. Ось що нам розповів на умовах анонімності чоловік, обізнаний із роботою відділу продажів житлового комплексу «Новопечерські Липки»:

«70 відсотків покупців – судді, прокурори, податківці. Ясна річ, вони не хочуть спілкуватися між собою. Раптом у когось виникне запитання, як вдалося купити престижне житло, маючи невелику офіційну зарплату. Тому важливо заїхати на авто на територію, щоб тебе ніхто не бачив, зразу в паркінг, звідти швиденько до ліфта, зачинитися вдома за сталевими дверима, а зранку так само непомітно вийти. Так живе весь район. На мою думку, цей простір не є надто гармонійним, хоч це й успішний фінансовий проект».

У багатоповерхівках за середньою ціною люди теж тяжіють до окремішності. “Коли тільки заселялися в нашу новобудову, то найактивніші сусіди – а це відсотків 10 з понад 400 квартир – спілкувалися активно. Здебільшого щодо благоустрою: і дерева висаджували, й паркани ставили тощо. Іноді й на свята збиралися, колись навіть футбол у дворі дивилися на великому екрані. Але з часом – усе менше й менше: залишився кістяк, навколо якого створили ОСББ. Ну й зараз є вайбер і телеграм-чати будинку. Переважно там піднімають питання господарські, лише зрідка якісь шашлики організовуються. Ще залишаються суботники щовесни з висаджуванням квітів, але вони теж усе менш і менш чисельні”, – говорить Катерина Храпач із висотки на Урлівській, що теж на Позняках.

Утім, є й інша точка зору. Відомий урбаніст, колишній мер міста Богота Енріке Пеньялоса вважає, що висотність не має значення: “Неважливо, скільки в будинку поверхів – важливо, що відбувається на рівні землі. Чи є місце для прогулянок, відпочинку. Гляньте, скільки поверхів тут: три чи шістдесят? Не видно. І це найважливіше.

Висотна забудова в Києві? Я не знаю, чи це на добре, чи на погано. Все залежить, чи є там місце для пішоходів”, - говорив він на лекції у Києві. Та, як правило, з місцями для пішоходів біля житлових багатоповерхівок у Києві не складається: все заставлено автомобілями.

НОВИЙ РАЙОН БІЛЯ КУРЕНІВКИ
Ціна фільтрує
На протилежному кінці Києва – квартал сучасного п’ятиповерхового житла, збудованого за всіма принципами сучасної урбаністики.

“Грильчик, шашличок, чайочок. Сидиш на терасі, думаєш про життя, а знизу сусіди проходять, вітаються”, – так описує свою післяобідню ідилію вихідного дня 58-річна пенсіонерка, в минулому викладачка математики Тамара Іванівна. Вона має те, що про мріє Олена з Позняків. Тут квадратний метр коштує приблизно 1000 дол.

Жінка знається з тими, хто живе поруч. Іноді це полегшує життя, але часом і обтяжує. Вона мешкає в житловому комплексі, на закритій території якого всі сусіди – як на долоні.

Коли рік тому Тетяна з чоловіком вибирали квартиру, перш за все, зважали на вартість квадратного метра, бо “ціна фільтрує й сусідів”.

Жінка вважає: на вибір, жити високо чи низько, впливає й вік. Ось Тетяна воліє мати більше тиші та спокою, тож оселилася на першому поверсі, а дочці ще хочеться веселощів – вона живе на 15-му поверсі у Вишгороді.



“Не хочеться наговорювати, але матеріальний стан таки впливає, – Тетяна переказує історію про двох нещасних із доньчиного будинку, які тягнуть у під’їзд сміття, і від того поверхами шириться сморід. – Якщо дорого, то й люди відповідальні”.

Та вона не має рації. Як ми вже знаємо, поведінка залежить від того, як організований простір, в якому живуть люди. До того ж, фінансове становище тих, хто купує дорожчі й дешевші квартири у Києві, не надто відрізняється. А цінова категорія її будинку цілком підпадає під середню.

Немає людей — немає сміття
“Де б ти не жив, за великі чи за малі гроші, всюди є приблизно тридцять відсотків бидла. Відповідно, якщо в будинку сто людей, то, скажімо так, невихованих буде менше, а якщо чотири тисячі, то більше. У нас є сусіди, які стежать за порядком, а є такі, яким байдуже. Та й ЖЕК, чесно кажучи, нікудишній”, – ділиться життєвими спостереженнями підприємиця Юля.

Житловий комплекс оперезаний невисоким, тонким, але все ж парканом. Охорона, відеонагляд, шестиповерхові будинки з відкритими балконами – з-за паркану здається, що це дорогий літній табір із різними розвагами: кафе, перукарнями, дитячими майданчиками.

  
Київ, вулиця Замковецька, 106

Те, що комусь може здатися недоліком, для молодої Юлі перевага. Цей район – наче відкраяний шматок від тіла Києва з його смердючими і переповненими дорогами й іншими мегаполісними “принадами”. Юля прагнула такої окремішності.

“Немає маршруток, то й слава Богу. Зайві люди, сморід, вихлопи, гар. Мало супермаркетів – але нащо більше? Немає людей і сміття від них. Такі комплекси не для всіх, а для людей, у яких щонайменше одна, а то й дві машини в сім’ї”.

Живучи на 20-му поверсі в висотці на Оболоні, Юля з чоловіком поглядали на будинки в цьому районі й відкладали гроші. “Принципово” вирішили купувати тут. Інвестували в будівництво.

За чотири місяці життя в новому будинку жінка помітила, що почала менше втомлюватися.

“З вікна висотки відкривалися краєвиди на сусідські вікна. За ними постійно хтось метушився: то шпалери клеять, то на кухні пораються. Коли за день виснажишся після міського ритму, хочеться тиші, спокою. Тут почуваєшся, ніби десь під Києвом, а то й за кордоном”.

Руслан, на вигляд 50 років, щойно підстригся в барбершопі на території комплексу. Має вигляд чоловіка, вдоволеного життям. Тепла шкірянка, барсетка, впевнений погляд. Чоловік рік живе тут і загалом із цього гордий. Себе вважає представником “класу, вищого за середній”, те саме може сказати й про інших мешканців.

Із сусідами потоваришував: поставили новорічну ялинку в дворі, зібрали гроші, щоб купити в під’їзд килимки, помили ліфт. Каже, що гуртом піклуються про порядок. А того, хто не піклується, легше вирахувати й присоромити.

Архітектор Олійник має теоретичне обгрунтування для слів Руслана: «Саме в таких просторах, як, наприклад, двір, формується спільнота. Проте в нас такі простори розвинені погано».

Дитинство Ірини минуло на Подолі. У старому будинку, де в підлозі жили клопи, а водогін постійно ламався. Коли в радянські часи батькам запропонували нову квартиру на Троєщині, їхня радість не мала меж. Адже це нова, простора квартира, а не стара розвалюха. Те, що для батьків стало щастям і втіленням мрії всього життя, для Ірини обернулося втраченим раєм. “У цих подільських двориках усі всіх знали. Все робили разом, постійно ходили в гості, жили, як одна велика сім’я. Цю атмосферу не можна передати словами”, – говорить вона.

Київ втратив цей стиль життя, про який розповідає Ірина. Та його можна відновити, потрібно лише правильно будувати нові будинки.

ЯК У ІНШИХ МІСТАХ
Нью-Йорк – як місто-антонім до Києва. Він розтягся на величезній площі – і так зберіг свою невелику поверховість, пояснює Антон Олійник. Столиця хмарочосів насправді висока лише в центрі. Мангеттен має ідеальні природні умови, щоб зводити багатоповерхівки, тут низька сейсмічна активність, тобто менша вірогідність землетрусів.

Всі топ-компанії хочуть мати штаб-квартиру саме там. Але хмарочоси не розповзаються по всій території міста. Віддалені райони – переважно на два-три поверхи. У нас же навпаки: у спальних масивах – Позняках, Дарниці, Троєщині – зводяться висотки.

 
  
Дані: OpenStreetMap

Нью-Йоркські хмарочоси почали рости на початку двадцятого століття: дорожчала земля в центрі, тож коли зникла можливість будувати в ширину, місто почало рости вгору. Та й технології вже дозволяли таке будівництво: можна було провести воду на вищі поверхи.

З часом американські хмарочоси стали символом технологічної могутності країни.

Нині в Європі висотки сусідять у бізнес-районах, що в різних містах називаються по-своєму: діловий центр, сучасний центр, Сіті. Бізнес-райони відокремлені від історичного центру (вони розташовані, як правило, неподалік, проте бережуть центр від забудови, забираючи всі висотки собі).

У Варшаві зводиться багато хмарочосів, проте вони теж гуртуються в одному місці: у центрі, навколо Палацу культури й науки, більш відомого в народі як “сталінська висотка”. До скупчення хмарочосів підвели гілку метро. В інших районах зберігають традиційну невисоку забудову.



Берлін в окремих районах не зводить нічого нового (в районі Бундестагу будинки здебільшого мають максимальну висоту 5-7 поверхів). Проте, зауважує Антон, загалом німці сміливіші в тому, щоб поєднувати стару забудову з новими зразками. При цьому, дотримуються обмежень щодо висоти й щільності. До того ж, впорядковане будівництво доповнює зручна інфраструктура (метро, велосипедні доріжки).

Архітектор Антон Олійник вважає, що Київ має наслідувати цей шлях: берегти те, що належить, і давати можливість бізнесменам розвинути місто, зосереджуючи висотки у визначених місцях.

Текст: Ярослава Тимощук, Роман Кульчинський
Джерело: texty.org.ua

Похожие статьи:
01.08.2018
920
Протягом всього періоду свого розвитку компанія FAKRO в першу чергу фокусувалась на інноваціях, із з...
07.03.2019
5154
Римляни використовували бетон в усіх будівлях від громадських купалень до Колізею. Наші сучасні бето...
06.03.2019
2892
Новий аеропорт Пекіна є лише останнім мегапроектом, який наочно показує що Китай використовує більше...